|
 На главную страницу сайта |
Маленька Пташка нiколи не слухалась своїх батькiв. Вона завжди робила все тiльки так, як їй заманеться. Та у дечому вона прислухалась до порад старших...
Мама завжди казала Маленькiй Пташцi: "Нiколи, чуєш, нiколи не прокидайся i не вилiтай з гнiзда вночi. Бо то пора зваб i страхiть. Нiч патрулюють жахливi летючi мишi i яскравоокi сови! Вони можуть завдати тобi шкоди, або ж в темрявi ти не вiднайдеш своєї домiвки. I запам'ятай: якщо ти все ж прокинулась серед ночi, не розплющуй очей i не дивись на небо, бо почуєш Шепiт Мiсяця".
Але одного разу цiкавiсть Маленької Пташки узяла гору, i...
Нiч... Вона яскравiша за день думками, що їх породжує темрява з нiжними пахощами квiтiв i терпким подихом вiтру. Здається, за день земля вдихала емоцiї людей i пристрасну пекучiсть сонця, а вночi видихнула зi своїх глибоких легенiв свiжiсть зоряного неба i загадкову пiсню цвiркунчика. Пташку дивувало все навкруги своєю красою i незвичнiстю. Її зовсiм не лякали нiчнi створiння. Сови здивовано блимали своїми великими очима, наче свiтлофорами, а летючi мишi лише зрiдка порушували спокiй ночi мелодiйним дрiботiнням тонких крилець.
I несподiвано зпосеред безлiчi зiрок Пташка помiтила дещо чудесне i невгамовно прекрасне: холодний i звабливий погляд срiбного диска на небi... Вiн здався Пташцi яскравiшим i привiтнiшим за Сонце, бо воно не дозволяє дивитися на себе жоднiй живiй iстотi — постiйно заслiплює очi яскравим i самовдоволеним сяйвом. Блиск нiчного свiтила, такий лагiдний i нiжний, був легшим за вiтер, вiн наповнював нiч таємничiстю. I Маленька Пташка почула шепiт Мiсяця...
Вiн нiби кликав її, посмiхався до неї, а яскравi зiрки хитро миготiли навколо, вказуючи шлях до короля ночi. З тих самих пiр Маленька Пташка закохалась i щоночi стрiмко здiймалась у безкрає небо до свого коханого. Але чим швидше вона летiла, тим далi вiн ставав. I тiльки шепiт Свiтила лунав зовсiм поряд, десь глибоко в серцi, огортав душу теплом любовi i тремтiнням нiмого обожнювання.
I ось однiєї ночi Маленька Пташка долетiла до самого моря. Стомлена, вона сiла на гiлочку якогось деревця i знесилено глянула у воду. Раптом серед солоних хвиль Пташка побачила Мiсяць.
— Ось де ти! — зрадiла Пташка. — Ти просто граєш зi мною у схованки! А може, ти не довiряєш менi, не вiриш у моє кохання, тому щоразу тiкаєш у море? Але я знайшла тебе — ти тут, поряд! — i вона пiрнула у морську безодню...
Вранцi бiла пiна хвиль винесла на берег тiло Маленької Пташки, i її майже не було видно зпомiж iнших пташок, якi також покохали спокусливу примару.
Будь обережний, якщо колись почуєш той дивний Шепiт...
Свiтлана БУГАЄНКО.
